Чим здивував Непал сумських альпіністів
Сумські альпіністи піднялися на гірську вершину Манаслу у Непалі
П’ятого вересня двоє сумчан вилетіли з України, аби підкорити вершину Манаслу. Це — восьмитисячник у Непалі. На нього альпіністи піднялися без додаткового кисню. З собою взяли лише близько ста тридцяти кілограм речей, намети, “снарягу”, газові балончики, спальні мішки, українське сало та пюре швидкого приготування. Про підйом та Непал ми поговорили з одним із альпіністів Володимиром Рошко.
- Як у вас з’явилася ідея піднятися на гору Манаслу?
Я давно ходжу в гори, якоюсь мірою навіть займаюся цим професійно. Велику частину життя це була моя професія. Зараз я член Національної збірної України з альпінізму. А ще пару років тому існувало таке поняття, як “Штатна збірна”. Одним словом, я працював альпіністом у Міністерстві молоді та спорту. Потім нас розформували. Ідея піднятися на цю гору виникла спонтанно. З’явилася вона у мого товариша Діми Нечипоренка. Чому саме Манаслу? У світі існує 14 вершин, які вище 8 тисяч метрів. Вони знаходяться у Пакестані та Непалі. І дуже престижним вважається піднятися на таку висоту без використання додаткового кисню. Діма запропонував, ми довго думали, були різні “за” та “проти”, купа організаціних питань, фінансова складова. У кінцевому результаті це все у щось переросло, і ми поїхали.
- Розкажіть про свій маршрут до Непалу та гори Манасла
Спочатку це був рейс з Києва до Дубай. І з Дубай уже в Катманду. До цього я там був два рази — у 2007 та 2010 роках. Прилітав з Національною експедицією Збірної України. Ми піднімалися на вершину Гімалчулі. Її висота 7893 метри. Це був новий маршрут. До нас ним ніколи не ходили інші експедиції. А вже у 2010 році ми піднімалися в Непалі на гору Макалу, що висотою 8463 метри. Тоді ми також відкрили новий маршрут, яким ще ніхто не піднімався. Цього року ми вже не в складі збірної. Подія, хоч і спортивна, але більше особистісна.
- Чим вас здивував Непал?
Країна дуже бідна. Неймовірно бідна. Скрізь 21 століття, але не в них. І при цьому вони дуже щасливі. Я навіть десь читав, що непальці вважаються найщасливішим народом на Землі. Вони завжди посміхаються, всіх раді бачити. Окрім цього, підхід до життя інший через релігію, адже вони там всі індуїсти та будисти. Це й накладає великий відбиток. Якщо поїхати, наприклад, в Європу, то як не крути, але ми все одно європейці. А от Непал – це зовсім по-іншому. Це якась певна екзотика.
- Чи зупинялися ви в столиці Непалу - Катманду і як готувалися до сходження на гору?
Зупинялися в готелі, насправді нічого цікавого. Певний час закуповували їжу. Калорійні продукти швидкого приготування, каші, пюре, ковбасу, сало, горішки, сухофрукти, мед. Планували бути в горах більше місяця. Окрім цього, важливо взяти хорошу аптечку. Важко передати, що відчуває організм під час підняття на таку висоту. Найбанальніше, що може бути — гірська хвороба, яка розвивається, коли нашому мозку не вистачає кисню. Проявляється вона по-різному: від галюцинацій до головної болі, блювоти, занепаду сил. Окрім цього, від холоду може бути обмороження. Це все треба враховувати.
- Як проходив підйом?
Спочатку піднімалися великим і комфортним автобусом. Далі — джипи, адже дорога занадто вузька. Все, як у фільмі. Тут у скелі висічена дорога, а там по бокам обрив. Страшно романтично. Далі ми йшли караваном. Купа коней та “портерів” – людей, які переносять на собі груз туристів. От наприклад, на нас двох з Дімою було близько 130 кілограм — це з наметами, їжею, одягом. Так от, для непальців це певний заробіток. За один кілограм вони беруть близько один долар. Усі грузи вони прив’язують до себе своєрідними тросами та несуть на шиї чи голові. Цього року у базовому таборі було багато наметів та експедицій. Звідти все і починається. Ми піднялися досить швидко. 26 вересня ми уже були на вершині. Виходить, що йшли 12 днів, хоча реально планували, що це триватиме близько місяця. Але під час підйому на такі високі гори проходить процес акліматизації, адже людина не може відразу піднятися на вісім тисяч метрів. Для того, аби організм звикав, існує поступовий підйом. Так, загалом вершина ділиться на певні пункти: базовий табір знаходиться на висоті 4800 метрів, далі – Табір 1, Табір 2 і т. д. Для альпіністів ці поняття дуже відносні. Це не означає, що у Таборі 1 на тебе чекають намети. Ти несеш їх сам. Це просто безпечна місцина, де можуть ночувати експедиції. Такі табори були на висоті 5800 метрів, 6300 метрів, 6800 метрів, 7450 метрів. Вони як проміжні пункти. Найвищий табір – штурмовий, бо вже звідти виходять на вершину. Піднявшись на висоту 6300 метрів і відчувши, що організму важко, ти спускаєшся у Табір 1 (5800 метрів). Там ночуєш. Потім знову піднімаєшся на 6300. Якщо відчуваєш, що можеш йти далі, піднімаєшся на 6800. За необхідності знову повертаєшся назад на 6300. І так далі.
- Наскільки підйом був складним?
Під час цього підйому мій товариш трішки поморозив пальці, але це досить звичні речі. На таких висотах дуже холодно, і якщо не прослідкувати за собою, то все може бути. Я також трішки “прихопив” – поморозив пальці на ногах. Для такої гори – це допустимі речі, нічого критичного. Підйом на восьмитисячник це завжди велике навантаження на організм, особливо якщо без додаткового кисню. Тренування для альпіністів – це не ті, що відбуваються у спортзалі для накачування м’язів. У цьому випадку тренування зовсім інше. Потрібно напрацьовувати витривалість, бігати кроси, як би це не було нудно. Окрім цього можна бігати сходами “уверх-вниз”. Плюс до всього, окрім фізичної підготовки потрібно мати багато знань, адже гори дуже примхливі та небезпечні. Важливо розуміти, де поставити намет, як правильно організувати страховку, пройти травмонебезпечний схил. - Чим Манаслу відрізняється від інших гір? Кожна гора – це завжди щось нове. От у мене на роботі запитують: “Як ти їх відрізняєш? Вони всі однакові, всі в снігу, купа каміння”. А от ні. Вони всі різні. Манаслу, вона дуже гарна, у неї строга вершина. Підйом на неї – це цілий комплекс пригод, випробувань. Це неймовірна природа, цікаві люди. І, в першу чергу, спортивна подія, яка вимагала серйозної підготовки.
- Які плани на майбутнє?
Конкретних планів немає, є бажання. Як говорять: “Поганий той солдат, який не мріє стати генералом”. Хочу піднятися на Еверест, але це дуже затратно. Зараз я “видихаю” цей підйом, налаштовуюся на роботу, але вже розумію, що знову кудись хочеться.
П’ятого вересня двоє сумчан вилетіли з України, аби підкорити вершину Манаслу. Це — восьмитисячник у Непалі. На нього альпіністи піднялися без додаткового кисню. З собою взяли лише близько ста тридцяти кілограм речей, намети, “снарягу”, газові балончики, спальні мішки, українське сало та пюре швидкого приготування. Про підйом та Непал ми поговорили з одним із альпіністів Володимиром Рошко.
- Як у вас з’явилася ідея піднятися на гору Манаслу?
Я давно ходжу в гори, якоюсь мірою навіть займаюся цим професійно. Велику частину життя це була моя професія. Зараз я член Національної збірної України з альпінізму. А ще пару років тому існувало таке поняття, як “Штатна збірна”. Одним словом, я працював альпіністом у Міністерстві молоді та спорту. Потім нас розформували. Ідея піднятися на цю гору виникла спонтанно. З’явилася вона у мого товариша Діми Нечипоренка. Чому саме Манаслу? У світі існує 14 вершин, які вище 8 тисяч метрів. Вони знаходяться у Пакестані та Непалі. І дуже престижним вважається піднятися на таку висоту без використання додаткового кисню. Діма запропонував, ми довго думали, були різні “за” та “проти”, купа організаціних питань, фінансова складова. У кінцевому результаті це все у щось переросло, і ми поїхали.
- Розкажіть про свій маршрут до Непалу та гори Манасла
Спочатку це був рейс з Києва до Дубай. І з Дубай уже в Катманду. До цього я там був два рази — у 2007 та 2010 роках. Прилітав з Національною експедицією Збірної України. Ми піднімалися на вершину Гімалчулі. Її висота 7893 метри. Це був новий маршрут. До нас ним ніколи не ходили інші експедиції. А вже у 2010 році ми піднімалися в Непалі на гору Макалу, що висотою 8463 метри. Тоді ми також відкрили новий маршрут, яким ще ніхто не піднімався. Цього року ми вже не в складі збірної. Подія, хоч і спортивна, але більше особистісна.
- Чим вас здивував Непал?
Країна дуже бідна. Неймовірно бідна. Скрізь 21 століття, але не в них. І при цьому вони дуже щасливі. Я навіть десь читав, що непальці вважаються найщасливішим народом на Землі. Вони завжди посміхаються, всіх раді бачити. Окрім цього, підхід до життя інший через релігію, адже вони там всі індуїсти та будисти. Це й накладає великий відбиток. Якщо поїхати, наприклад, в Європу, то як не крути, але ми все одно європейці. А от Непал – це зовсім по-іншому. Це якась певна екзотика.
- Чи зупинялися ви в столиці Непалу - Катманду і як готувалися до сходження на гору?
Зупинялися в готелі, насправді нічого цікавого. Певний час закуповували їжу. Калорійні продукти швидкого приготування, каші, пюре, ковбасу, сало, горішки, сухофрукти, мед. Планували бути в горах більше місяця. Окрім цього, важливо взяти хорошу аптечку. Важко передати, що відчуває організм під час підняття на таку висоту. Найбанальніше, що може бути — гірська хвороба, яка розвивається, коли нашому мозку не вистачає кисню. Проявляється вона по-різному: від галюцинацій до головної болі, блювоти, занепаду сил. Окрім цього, від холоду може бути обмороження. Це все треба враховувати.
- Як проходив підйом?
Спочатку піднімалися великим і комфортним автобусом. Далі — джипи, адже дорога занадто вузька. Все, як у фільмі. Тут у скелі висічена дорога, а там по бокам обрив. Страшно романтично. Далі ми йшли караваном. Купа коней та “портерів” – людей, які переносять на собі груз туристів. От наприклад, на нас двох з Дімою було близько 130 кілограм — це з наметами, їжею, одягом. Так от, для непальців це певний заробіток. За один кілограм вони беруть близько один долар. Усі грузи вони прив’язують до себе своєрідними тросами та несуть на шиї чи голові. Цього року у базовому таборі було багато наметів та експедицій. Звідти все і починається. Ми піднялися досить швидко. 26 вересня ми уже були на вершині. Виходить, що йшли 12 днів, хоча реально планували, що це триватиме близько місяця. Але під час підйому на такі високі гори проходить процес акліматизації, адже людина не може відразу піднятися на вісім тисяч метрів. Для того, аби організм звикав, існує поступовий підйом. Так, загалом вершина ділиться на певні пункти: базовий табір знаходиться на висоті 4800 метрів, далі – Табір 1, Табір 2 і т. д. Для альпіністів ці поняття дуже відносні. Це не означає, що у Таборі 1 на тебе чекають намети. Ти несеш їх сам. Це просто безпечна місцина, де можуть ночувати експедиції. Такі табори були на висоті 5800 метрів, 6300 метрів, 6800 метрів, 7450 метрів. Вони як проміжні пункти. Найвищий табір – штурмовий, бо вже звідти виходять на вершину. Піднявшись на висоту 6300 метрів і відчувши, що організму важко, ти спускаєшся у Табір 1 (5800 метрів). Там ночуєш. Потім знову піднімаєшся на 6300. Якщо відчуваєш, що можеш йти далі, піднімаєшся на 6800. За необхідності знову повертаєшся назад на 6300. І так далі.
- Наскільки підйом був складним?
Під час цього підйому мій товариш трішки поморозив пальці, але це досить звичні речі. На таких висотах дуже холодно, і якщо не прослідкувати за собою, то все може бути. Я також трішки “прихопив” – поморозив пальці на ногах. Для такої гори – це допустимі речі, нічого критичного. Підйом на восьмитисячник це завжди велике навантаження на організм, особливо якщо без додаткового кисню. Тренування для альпіністів – це не ті, що відбуваються у спортзалі для накачування м’язів. У цьому випадку тренування зовсім інше. Потрібно напрацьовувати витривалість, бігати кроси, як би це не було нудно. Окрім цього можна бігати сходами “уверх-вниз”. Плюс до всього, окрім фізичної підготовки потрібно мати багато знань, адже гори дуже примхливі та небезпечні. Важливо розуміти, де поставити намет, як правильно організувати страховку, пройти травмонебезпечний схил. - Чим Манаслу відрізняється від інших гір? Кожна гора – це завжди щось нове. От у мене на роботі запитують: “Як ти їх відрізняєш? Вони всі однакові, всі в снігу, купа каміння”. А от ні. Вони всі різні. Манаслу, вона дуже гарна, у неї строга вершина. Підйом на неї – це цілий комплекс пригод, випробувань. Це неймовірна природа, цікаві люди. І, в першу чергу, спортивна подія, яка вимагала серйозної підготовки.
- Які плани на майбутнє?
Конкретних планів немає, є бажання. Як говорять: “Поганий той солдат, який не мріє стати генералом”. Хочу піднятися на Еверест, але це дуже затратно. Зараз я “видихаю” цей підйом, налаштовуюся на роботу, але вже розумію, що знову кудись хочеться.
Комментарии
Отправить комментарий